Щастя є!


Опубликованно 23.01.2018 13:26

Щастя є!

 

Дорогі Пліткарки! Вітаю вас всіх з наступаючим Новим роком і хочу побажати вам самого головного, про що мріє кожна людина, - щастя!

Спочатку включається власна пам'ять.

Ну, хоча б зустріч Нового 1954 року. Я засинаю під гомін дорослих голосів, що лунають з сусідньої кімнати. Там батьки, сусіди, старший брат, що хтось з родичів. Вранці я прокидаюся, коли всі ще сплять, і засовую руку під подушку. Все на місці, передчуття не обдурили! Велика картонна папка з назвою «Круглий рік»! Розв'язуємо тасьми! Всередині — ілюстрований календар, якісь веселі та яскраві вироби з паперу та картону. Що-то там потрібно вирізати, склеїти, скласти — краса! Рік обіцяє бути нескінченно довгим і, зрозуміло, нескінченно радісним. Щастя! Щастя в хімічно чистому вигляді.

Потім — 1956-го. Мені дозволили зустріти його разом з дорослими. Та й все одно мені спати-то особливо й ніде: до нас приїхали дядько і тітка з Севастополя. Адже Все одно спати всім доведеться покотом. Звідки виникла раніше не відома мені жінка на ім'я Клара — то чиясь родичка, то просто знайома. Але чия? Ніколи — ні раніше, ні потім — я її не бачив. Вона приїхала з акордеоном в пошарпаному шкіряному футлярі. Нічого собі! Акордеон (трофейний, зрозуміло) переливався у світлі помаранчевого абажура усіма своїми перламутровими боками. Клара грала і співала злегка деренчавим низьким голосом жінки, що палить. Її волосся були пофарбовані в яскраво-рудий колір. Вона мені здалася старої і негарною. Але вона ж грала на акордеоні, ви чого! Щастя? А то ні!

Потім — 1961 рік. Якось так вийшло, що зустрічали його тільки батьки і я. Будинку. Спочатку мені, скептичному підлітку, це здавалося нудним, і я деякий час «робив особа». Але приблизно в годину ночі батько увімкнув програвач і поставив якусь пластинку. Потім іншу. І в якийсь момент батьки вирішили потанцювати. І потанцювали. Та ще як! І так вони захопилися своїм запальним танцем, що знесли до біса новорічну ялинку. Залишок ночі ми всі троє дико реготали, заново відновлюючи ялинку, збираючи віником осколки від розбитих кульок і розвішуючи вцілілі, підібрані з підлозі іграшки. Рідко я бачив батьків такими веселими і легкими. Адже щастя!

Потім — 1963-й. Зустріч Нового року на дачі у когось з однокласників. Зібрався клас. Десятий «А». Ошатні дівчата. Хлопчики швидко напилися і стали ходити по двоє і по троє на ганок покурити. Мені подобалася одна дівчинка, яка мені нічого не сказала, зате інша сказала, що я «не такий, як усі». Все одно щастя!

Потім — 1971-й. Я зайшов у майстерню до одного-художникові, щоб разом з ним йти зустрічати Новий рік до іншого — нашому загальному — одному. Майстерня знаходилась у Столєшніковому провулку, у дворі того самого будинку, де розташовувалася знаменита, дуже популярна в ті роки громадська вбиральня. Коли ми з ним вийшли з майстерні на вулицю, побачили, що двері вбиральні розкриті навстіж, що там горить яскравий святковий світло, що там накритий нехитрий стіл, споруджений з якоїсь дошки і двох табуреток, а за столом сидять дві принарядившиеся з такої нагоди прибиральниці з цього закладу і двоє їх задушевних дружків. І що вони радісно і весело сміючись і цокаючись незрозуміло чим, проводжають старий рік. І, судячи з усього, готуються зустріти Новий. По-моєму, це все-таки щастя!

Потім — 1979-й. За кілька днів до Нового року в Москві почався небувалий мороз. Десь під сорок. У таких випадках кажуть, що «старожили не пам'ятають». Втім, справжні старожили, а не такі, як я, говорили, що така зима була в сорок першому.

В московських квартирах полопалися труби. У приміщеннях було градусів плюс п'ять або шість.

Ми цей Новий рік зустрічали вдома.

Крім нас з дружиною був ще один гість, наш друг, який приїхав з Ленінграда. Він ледве встиг до нас до пів на дванадцяту. Поїзд, на якому він їхав, години на три застряг десь уже на підступах до Москви. В поїзді теж практично не було опалення, і пасажири, що їхали в столицю зустрічати Новий рік, вже почали виймати з сумок всі рідкі і тверді атрибути невловимого них свята, які вони везли з собою.

Ми сиділи в шубах і зимових чоботях. Пили у неабияких кількостях горілку. Вона абсолютно не п'янили. Вона вся йшла на ненадійний і дуже недовгий обігрів.

Після години ночі стали підтягуватися різні друзі. Один з них був на машині. Він вирішив не заглушити мотор. По-перше, тому що потім машина не завелася. По-друге, ми всі по черзі, по троє плюс водій, постійно бігали погрітися в машині.

Один з гостей розповів, що, йдучи по нічній морозної абсолютно порожній столиці, він зустрів на вулиці двох дивних людей. Вони були явно іноземці, судячи з усього американці — юнак і дівчина. Дівчина була біла, а молода людина — темношкірий. Вони були одягнені в легковажні легкі курточки і з картою в руках розгублено озиралися по сторонах. Причому здавалося, що страшний мороз їх як анітрохи не турбувало. Побачивши мого приятеля, вони страшенно зраділи і запитали його по-англійськи, де тут найближча синагога. Він, намагаючись не зменшувати кроку, на бігу повідомив їм, що, по-перше, в осяжному просторі синагоги немає зовсім, а якби навіть вона і була, то вже точно не була б відкрита в пів на другу ночі. Вони чемно подякували і, здається, не дуже-то йому повірили, пішли далі, крутячи туди-сюди карту і жваво щось обговорюючи. Мабуть, міцно все-таки сподівалися вони на синагогу.

Потім ми, саме в тому вигляді, в якому були, — у шубах, шарфах і шапках, — полягали спати покотом, для тепла тісно притулившись один до одного.

Пізнім ранком приїхав ще один гість — з двома пляшками горілки, з маминим холодцем і капустяним пирогом, з рясним, підбадьорливо благоухавшим парою з рота. Ми, повылезав з-під холодних ковдр і потираючи руки, знову сіли за стіл. І, повірте, все це разом було справжнім неповторним щастям, запам'ятався у всіх дрібних деталях.

Потім підключається пам'ять інших. Ну, моєї мами, наприклад. Тобто пам'ять, все одно стала моєю.

Під час евакуації в Уфі, розповідала вона, їй запам'яталася зустріч Нового 1944 року. Під самий Новий рік їм видали по картках трошки горілки. «І от, — розповідала мама, — ми з дівчатами взяли цю горілку, розбавили її водою, додали туди лимонної кислоти і питної соди, і вийшло даний шипуче шампанське. Їм ми і цокалися. І було страшенно весело». Впевнений, що було не просто весело, а що це було справжнє щастя. А інакше б і не запам'яталося.

Ще б не запам'яталося, якщо напередодні вона отримала листа від свого чоловіка, мого майбутнього батька. Лист з Ленінградського фронту, яке йшло півтора місяця. У листі батько писав, що він отримав легке поранення в ногу, що трошки полежав в госпіталі і що тепер у нього все в порядку і він повернувся в свою частину. У листі він просив поцілувати сина, тобто мого чотирирічного старшого брата. Якщо не щастя, то що ж тоді ще? Це лист і зараз зберігається у мене.

Та й ще було багато всякого щастя, всього і не згадаєш. Воно, щастя, взагалі підстерігає нас усюди. А ви не знали хіба?

Я, власне, хочу сказати? Я хочу сказати, що щастя — це зовсім не стан, обумовлене низкою зовнішніх, внеположных нам чинників або подій. Це, швидше, все те, що не завжди пам'ятається, але зате коли згадується, то обдає таким незбагненним запалом! Щастя — це всього лише щастя, і більше нічого. І не ми її ловимо, а він нас.

В одному з моїх давніх поетичних текстів є таке місце: «Нас щастя шукає, а знайти не може». Ось саме! Від нас вимагається лише суща дурниця — не замикатися, не ухилятися, не тікати, не відмахуватися від нього.

І саме Новий рік з усіма його ялинками, палицями та іншими добре чи погано організованими, складними, дорогими, шкідливими для здоров'я, блискучими і мерехтливими чудесами існує як звичний фон, що йде корінням в далеке дитинство і настільки ж неясну, як і гарячу пам'ять про нього і про багато іншого, той надійний фон, на якому це раптове і пронизливе щастя має хороший шанс раптом проступити зі всієї неймовірною виразністю і незаперечною наочністю.

Ось я з усіх сил і бажаю і вам, і собі, і всім іншим цього самого суперечить всілякої логіки та ходу подій, безглуздого, ідіотського, неможливого щастя.

Хочеться побажати і чогось ще, самого головного і самого необхідного.

Але адже і головне, і необхідне у кожного свої. Тому доводиться бажати іншому те, що бажаєш собі самому.

Тому бажаю всім нам насамперед бадьорості. Це гарне і ємне поняття, яке поєднує в собі і здоров'я, і душевну ясність, і дружелюбне цікавість по відношенню до іншого і незрозумілого.

Будемо бадьорі, добрі, щасливі. З Новим роком!

Автор: Лев Рубінштейн

Джерело: inliberty.ru



Категория: Красота